Багаторічний мистецький керівник Національної капели бандуристів України Микола Гвоздь упродовж 15 років свою відпустку проводив у Франції на курсах бандури і хорового співу. У 1990-х та 2000-х роках у нього вчилися десятки французів і британців, переважно, українського походження. Учасники курсів на чолі з Миколою Гвоздем дали чимало концертів у Франції та Бельгії. Маестро придумав для колективу назву «Вишиванка».
З нагоди десятої річниці смерті артиста, якого не стало 27 червня 2010 року, свої спогади публікує один з його французьких учнів Василь Хрін.
У травні 1991 року, за кілька місяців до проголошення незалежності України, Національна заслужена капела бандуристів імені Григорія Майбороди гастролювала під Парижем. На концерт зібіралося чимало французів українського походження, переважно народжених вже у Франції. Від батьків вони не раз чули про бандуру, а декотрі навіть мали цей інструмент удома, але майже ніхто не вмів на ньому грати.
Наша «делеґація» поїхалa на концерт i була цілком зачарована, як і заповнений зал. То був справжній тріумф! Після концерту деякі з нас підійшли до керівника капели й запиталися, чи не міг би хтось із його бандуристів приїxaти до Франції, щоб навчити охочих грати на цьому інструменті. На що маестро, похитaвши головою, відповів: «А чому б не я?»
Невдовзі ми почали контактувати поштою і телефоном. Доводилося дзвонити багато разів і довго чекати на з’єднання і поговорити з Миколою. Якось домовились про перші курси в Парижі восени того ж 1991 року. Моя дружина Анні займалася документами: візa, офіційні запрошення, авіаквитки…
Після перших курсів у Парижі, Микола нам запропонував приїхати в літку наступного року до Києва. Навчання мало відбуватися у приміщеннi Капели та інших колективів. Оскільки я більш-менш володію українською, то контактувати випало саме мені: листами, телефоном і службовим факсом. Організація подорожі до Києва вимагала багато часу й енергії. Зо тридцять людей згодились поїхати автобусом в Україну в серпні 1992 року, і так дійсно сталося. Моя дружина і я були відпoвідальні за все: паспорти, візи, гроші і т.д. Неймовірна пригода, через Німеччину, Польщу…
За три дні доїхали до Києва. Україна вже була незалежна, і ми мали нагоду святкувати першу річницю на Майдані незалежності 24 серпня. Курси гри на бандури гарно пройшли, і Микола мене з дружиною взяв під свою опіку. Ми стали представниками нашого колективу. Так почалася наша багатолітня співпраця з Миколою Гвоздем.
Через рік ми вирішили органiзувати курси в оселі, котру українська громада мала в реґіоні Ардеш, що на південь від Сент-Етьєна. У 1973 році українська діаспора купила здоровенний будинок у долині поміж горами і лісами. Тамтешній краєвид нагадує карпатський, тому назвали ту оселю «Чорногорою». За винятком 1995 року, усі подальші літні курси аж до 2006 року відбувалися у «Чорногорі». Були також короткі курси навесні в Парижі, в Ліоні та у східній Франції.
Ми довго міркували, як назвати нашу організацію та колектив, нарешті Микола запропонував назву «Вишиванка», і ми всі згодилися.
Спочатку Микола лише навчав грати на бандурі, але пізніше створив ще й хор і визначив солістiв, серед яких мав честь опинитися і я.
Пocтyповo, наш колектив вийшов на пристойний музичний рівень, і французька громадськість, присутня на наших концертах, високо оцінила українські народні пісні та церковні твори, тобто виконання було непогане.
Чисельність ансамблю не раз сягала тридцяти учасників. З часом до нас долучився Юрій, син Миколи, також професійний музикант, і почав вести курси сопілки. Потім Наталія, його сестра, також з музичною освітою, приїздила з ними і допомагала батькові.
Крім підтримки нашого вчителя, ми займалися запрошенням до Франції, перевезенням з аеропорту до нас додому та до «Чорногори», я з іншими займався на курсах, співав у хорі, готував концерти у різних церквах і проводив їх як конфeрансьє. Наша донька вчилася грати на бандурі, а моя дружина – на сопілці.
Наша нечисленна команда мала чимало клопотів. Треба було їздити на базар по харчі, наводити порядок у кімнатах величезного будинку, мити посуд… та ще й інтенсивно репетирувати. Бувало, репетиції перед концертами тривали аж до 23 години. Але атмосфера була дружня, і всі аматорські музиканти та співаки докладали зусиль, аби задовольнити вимоги нашого «шефа», як ми між собою називали Миколу.
Протягом цих 15 років спільної роботи, моя дружина і я частково розділяли командні завдання, але ми завжди залишилися на службі Миколи, з котрим ми мали близькі, дружні стосунки.
Останній стаж відбувся в 2006 році. Микола вже не мав сили так тяжко працювати під час своїх вакацій і cупроводжувати свою капелу, це вимагало надлюдської енергії. Під час курсів « Вишиванки » він мало відпочивав і все був у роботі: то вів курси бандуристам або співакам, диригував на спільних репетиціях цілого колективу, робив аранжування творів, формував разом зі мною програми концертів, настроював інструменти тощо. Він багато нам віддав, навчив, і ми цього ніколи не забудемо.
Я мав нагоду у 2010 році коротко поспілкуватись з Миколою в Києві. Він вже був дуже слабий, сильно схуд, але пам’ятаю як його очі засвітилися, коли він мене побачив. Ми недовго поговорили, попрощалися і це був останній раз. За місяць Микола покинув цей світ. Але для нас Микола Гвоздь назавжди залишиться сповненим енергії чоловіком і талановитим артистом.
Світла пам’ять!
Автор статті: Василь Хрін
Василь Хрін народився у 1947 р. в таборі для біженців в Італії. Його батьки – галичани, яких нацисти під час Другої світової війни вивезли на примусову працю до Австрії. Після визволення відмовилися повертатися на Галичину, яка опинилася у складі СРСР. Коли Василеві було 9 місяців, сім’я переїхала до Франції, де до війни працевлаштувався його дід.
6 червня 2020 року відбулася відеоконференція, присвячена історії ансамблю « Вишиванка », організована асоціацією « Ліон-Україна » у співпраці з фотографом Юрієм Білаком та учасниками « Вишиванки » Василем Хріном, Анною та Олегом Основичами, а також Стефаном Кюзеном.
